Тема уроку " М.Вороний. Інтимна лірика ("Ти не любиш мене"). Уславлення безкорисливої материнської любові ("Легенда")
Перечитайте теоретичний матеріал:
Весною 1903 року М. Вороний як делегат одеської «Старої громади» прибув до Києва на з'їзд «громадівців». Тут він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною — Вірою Миколаївною Вербицькою, дочкою поета і співробітника журналу «Основа». Незабаром відбулося весілля, і молоді оселилися в Чернігові. Вороний прагнув тихого сімейного щастя, але, на жаль, від одруження отримав тільки розчарування. Через рік сім'я розпалася. Душевна рана була дуже глибокою і тяжкою. Письменник не міг змиритися з тим, що сталося, ще й тому, що з дружиною залишився улюблений син Марко.
Про цей період у житті М. Вороний писав у листі до О. І. Білецького: «Тоді ж, доведений до розпачу, я хотів позбавити себе життя: розпалив грубу і затулив комин, а сам положився спати; коли чад наповнив хату і став душити мене, я в кошмарі почув крик дитини, мого малого синка, що лишився при жінці. Якась сила підхопила мене, штовхнула в двері, що не були щільно зачинені, і я впав на сніг, де пролежав довго, доки не отямився, після чого освіжив хату. Це коштувало мені гарячки і перестуди». Пізніше трагедія цього кохання вилилася у віршовані цикли «За брамою раю», що охопив поезії 1903–1910 рр., «Разок намиста» та в окремих поетичних шедеврах, сповнених відчаю і страждання.
Як припускають Анатолій Гуляк та Федір Кейда, «ідея створення циклу «За брамою раю» була підказана Вороному «ліричною драмою» І. Франка «Зів'яле листя». Ще 28 жовтня 1901 року у листі до М. Коцюбинського М. Вороний зізнавався: «Грубого реалізму в поезії цілком не визнаю. (Терпіти не можу «Тюремних сонетів» Франка, але закохуюсь у його «Зів'яле листе»)». Та якщо Франко прагне передати трагедію особистості як наслідок об'єктивних умов, «то у Вороного біль власної душі перетворюється на вселюдську скорботу, стає виразом шопенгаурівської філософії краси в стражданні», — переконує Г. Вервес. Зрозуміло, що поет був обізнаний із творчістю І. Франка, французьких поетів-символістів С. Альбера, С. Малларме, Ж. Лафарга тощо. Проте жодних сумнівів не викликає оригінальність Вороного у розкритті теми кохання.
Цикл «За брамою раю» присвячений «Їй, Незабутній», тобто Вірі Миколаївні Вербицькій, яку письменник дуже любив. Лейтмотивом циклу є протиставлення кохання і зради, що передається двома рядами протилежних образів. Перший образний ряд характеризує почуття кохання, яке окрилює ліричного героя: коштовний, пречистий образ коханої; розкішне, принадно гарне почуття любові; святий спокій; найніжніші квіти; відновлена душа тощо. Другий ряд — це крик болю зрадженого коханою жінкою чоловіка: самотнє, скорботне, зневажене серце; невимовний, пекучий жаль; «чорна клевета»; невільничі пута; злочинна, невблаганна доля і т. ін. Отже, основою циклу є реальні драматичні взаємини М. Вороного і його дружини М. Вербицької, тому ліричним адресатом виступає тут кохана жінка, провідним мотивом є безнадія, викликана зрадою, а провідним образом — серце, що є найпоширенішим символом романтичної лірики.
Цикл включає 20 поезій, у яких відображено розвиток почуття кохання. Спочатку — щасливі хвилини зустрічей. І в природі все сяяло й усміхалося, у серці «любе почування» квітло «пишним цвітом», душа творила «гімн щасливого кохання» (поезії «На скелі», «Хвиля»). Та ось зрада, яка «розірвала в шматки найніжніші квітки, найсвятіший огонь погасила» («Зрада»). Розуміючи, що в стосунках з колишньою коханою «все пішло намарне», все вже зруйновано й колишнього не повернути, герой не може її забути, бо «біль буяв, як чад похмілля». Час минає, але душевні страждання продовжують пекти («Ні, не забув…»). Автор зневажає сам себе за те, що він раб свого почуття («Скрипонька», «Раб»), хоч і розуміє це «рабство» як активний спосіб самооновлення через муки. Поезією ж «Нехай і так» автор від імені ліричного героя намагається нас переконати, що нещаслива любов своїм болем очищає людину: «Бо на вогні, що палить мої груди, Згорить і єя любов. Кайдани упадуть. Зітреться слід колишньої полуди, І ясний, тихий світ мою осяє путь».
Останній вірш циклу «За брамою раю» «Finale» завершує ліричну драму. Минуло шість років страждань («шість літ щодня надіятись і ждати»). Тяжкий душевний біль нарешті переможений любов'ю.
Інтерес до внутрішнього світу людини, прагнення художньо дослідити складність і суперечливість її переживань і настроїв зближують поезії Вороного з кращими здобутками європейської лірики.
Найсильніше почуття туги від нерозділеного кохання виражене у вірші «Ти не любиш мене…».
Ти не любиш мене, ти не любиш мене…
Вже нема повороту до раю!..
Не всміхнеться мені твоє личко ясне…
Чи ж то правда, мій Боже? Благаю!
Розлюбити тебе, розлюбити тебе.
Та чи ж сонце розлюблюють квіти?
Та чи можна примусити серце слабе
То, чим б'ється воно, не любити?
Ти минаєш мене, ти минаєш мене,
Коли часом тебе я стрічаю,
А коли твоя постать востаннє мигне,
Розривається серце з одчаю!
Чи верну я тебе, чи верну я тебе,
А чи буду весь вік туманіти?
Не вернути тебе — загубити себе…
Боже мій! Пожалься на діти!..
Перечитайте поезії за посиланням:
https://www.ukrlib.com.ua/books/printitzip.php?tid=4503
https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4501
Виконайте домашнє завдання:
-напишіть міні-твір на тему «Чим близька сучасній молоді інтимна лірика
М. Вороного?»
БАЖАЮ УСПІХІВ!!!
Комментариев нет:
Отправить комментарий