Зайдіть за посиланням:
https://zno.osvita.ua/ukrainian/567/
та виконайте тест.
Рядок з автобіографії
Забужко Оксана
Мої предки були не вбогі
На пісні та свячені ножі —
З моїх предків, хвалити Бога,
Заволокам ніхто не служив!
Дарували від батька до сина
Честь у спадок — як білу кість!
Мої предки були красиві —
Ворогам на подив і злість.
Хай не славою (Бог там з нею!) —
Як присягою на шаблях,
Мої предки владали землею:
Їм належала ця земля!
І цупким, наче нить основи
Крізь віки однієї сім'ї,
Невразливим — пронесли слово
І внизали в легені мої...
Ох і моцна була порода —
Соловки, Магадан, Колима...
Мої предки були народом —
Тим народом,
якого нема.
Основна думка твору – дотримання етичного ідеалу духовного аристократизму, служіння вивищенню України та своєї нації, збереження родовідної пам’яті.
Ідея – возвеличення в узагальненому образі своїх предків моральні чесноти українців: патріотизм, вірність, честь, оспівує духовне багатство рідного народу.
Вірш «Рядок з автобіографії» — яскравий приклад постмодерної літератури. У творі наявні алюзії (натяки, перегуки) на відомі сюжети літератури попередніх епох. Отже, авторські запозичення (перегуки) спостерігаються в «Рядку з автобіографії» на сюжетно-тематичному та образному рівнях.
У творі О. Забужко засвідчує гордість за своїх предків. У вірші «Рядок з автобіографії» мисткиня акцентує на важливості генетично успадкованої козацько-шляхетської культури, що, наче «нить основи / Крізь віки однієї сім’ї», залишає «від батька до сина / Честь у спадок — як білу кість!». Утрата родової пам’яті (шляхетського козацько-лицарського духу) авторка розцінює як зраду, поразку, бо це веде до колоніальної ганьби, національно-історичної катастрофи.
Емоційна напруга твору зростає від строфи до строфи, досягаючи свого апогею в рядках: «Мої предки були народом — / Тим народом, якого нема», що сприймаються як висновок про велич українського народу.
Читаючи історію
Забужко Оксана
І зруйнували ґоти Рим,
І молодий і хижий варвар
Все, що вважалося старим,
Гарячим пурпуром забарвив.
А потім сам собі воздвиг
Свої столиці і каплиці —
І над димком з античних книг
Печеню смажив у пивниці.
Ото дитина, далебі!
Таж він таке до рук отримав!
Він міг привласнити собі
Не тільки славу — ймення Рима!
Він махом весь його розвій
Міг загребти собі в музеї
І на монетах профіль свій
Відбить на фоні Колізею.
Воно ж лежало — лиш бери!
І хто б насміливсь насупроти?
І хто б згадав, що Рим — це Рим,
А не колиска древніх готів?
...........................
А мо', він слушно ухиливсь,
Бо мав підозру — от в чім штука, —
Що хтось його таки колись
Та на гарячому застука?
Бо над суворий льодостав
Віків, що й нам сяга по груди,
Рим — все ж стоїть, як і стояв,
А варвар — варваром і буде.
