Базовий Закон України «Про мови України»

Цей Закон визначає принципи державної мовної політики в Україні, порядок застосування української мови як державної мови, російської, інших регіональних мов, а також мов міжнародного спілкування, інших іноземних мов.

Цей Закон, враховуючи, що право на вільне використання мов у приватному та державному житті є невід’ємним правом відповідно до принципів, проголошених у Міжнародному пакті Організації Об’єднаних Націй про громадянські і політичні права, та відповідно до духу Конвенції Ради Європи про захист прав і основних свобод людини, базується на змісті Конституції України, Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин.

Стаття 2. Право мовного самовизначення

1.Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання.

2.Кожен незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань має право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному та приватному житті, вивчати і підтримувати будь-яку мову.

Стаття 3. Законодавство України про мови

1.Законодавство України про мови складається з Конституції України, цього Базового закону України «Про мови України», Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» та інших міжнародних договорів, що регулюють використання мов, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Особливості використання мов в різних сферах суспільного життя можуть визначатися іншими законодавчими актами, які повинні базуватися на нормах цього Закону.

2.Якщо чинним міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені в законодавстві України про мови, то застосовуються норми, які містять більш сприятливі положення, що стосуються прав людини.

Стаття 4. Цілі і принципи державної мовної політики

1.Державна мовна політика України базується на визнанні української мови державною мовою, російської, інших регіональних мов, мов міжнародного спілкування, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини.

2.Стосовно української мови як державної мови, російської, інших регіональних мов Україна дотримується у своїй політиці, законодавстві та практиці таких цілей і принципів:

1)визнання всіх мов, які традиційно використовуються в межах держави чи її певної території, національним надбанням;

2)забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної мови в усіх сферах суспільного життя на всій території держави;

3)сприяння використанню російської, інших регіональних мов в усній і письмовій формі у сфері освіти, в засобах масової інформації і створення можливості для їх використання у діяльності місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування, в судочинстві, в економічній і соціальній діяльності, при проведенні культурних заходів та інших сферах суспільного життя в межах територій, на яких такі мови використовуються, та з урахуванням стану кожної мови;

4)підтримання і розвиток культурних взаємин між мовними групами;

5)забезпечення належних форм і засобів вивчення української мови як державної мови, вивчення російської, інших регіональних мов і викладання цими мовами з урахуванням стану кожної мови на відповідних рівнях освіти у державних і комунальних навчальних закладах;

6)сприяння здійсненню наукових досліджень у галузі української мови як державної мови, російської, інших регіональних мов в учбових закладах і наукових установах;

7)розвиток відповідних видів міжнародного обміну з питань, що охоплюються цим Законом, стосовно мов, які використовуються у двох або декількох державах;

8)поважання меж ареалу розповсюдження регіональної мови з метою забезпечення того, щоб існуючий або новий адміністративно-територіальний устрій не створював перешкод розвитку цієї мови.

Стаття 5. Державна мова України

1.Державною мовою України є українська мова.

2.Українська мова як державна мова обов’язково застосовується на всій території України при здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, у міжнародних договорах, у навчальному процесі в навчальних закладах в межах і порядку, що визначаються цим Законом. Держава сприяє використанню державної мови в засобах масової інформації, в науці, культурі, в інших сферах суспільного життя.

3.Обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи іншій сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування регіональними мовами у цій сфері.

4.Норми української мови встановлюються у словниках української мови та українському правописі. Порядок затвердження словників ­української мови і довідників з українського правопису як загальнообов’язкових довідкових посібників при використанні української мови, а також порядок офіційного видання цих довідників визначається Кабінетом Міністрів України. Держава сприяє використанню нормативної форми української мови в засобах масової інформації, інших публічних сферах.

Визначальними чинниками сучасної мовної ситуації в Україні є:
1) наявність регіонів з неоднорідними національно-культурними і мовними,
а також соціально-політичними традиціями та орієнтаціями, що зумовлено поперед, нім тривалим роз’єднаним існуванням різних частин України у складі різних держав і різним часом (аж до середини XX ст.) об’єднання їх у складі однієї держави — України.
Відмінності між регіонами полягають у різному ступені української національної самосвідомості, державотворчій активності. Зважаючи на це, у «Державній програмі розвитку української мови та інших національних мов в Українській PCP на період до 2000 року» у різних регіонах було передбачено різні терміни її виконання;
2) надзвичайна важливість мовного питання в етнокультурному й політичному житті України;
3) мовна політика в державі визначена Конституцією України, відповідними зако­ нами «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про рекламу», «Про захист прав споживача», «Про збройні сили України» та ін.
З 1997 p., коли діяльність виконавчої влади у сфері мовної політики на загально­ державному рівні активізувалася, триває наступний етап у розвитку мовної ситуації в Україні. Було подано на розгляд Верховної Ради проект нового закону «Про розвиток і застосування мов в Україні» та напрацьовано комплексну програму «Українська мова», в яких передбачалося істотне розширення функціонування державної мови в
таких сферах, як збройні сили, правоохоронні органи, інформатика тощо, притому ставилося питання про використання літературної, унормованої української мови.
Проте ці документи не були прийняті, лише видавалися закони Кабінету Міністрів. Не виконана в повному обсязі Державна програма 1991 р. Конституційний Суд України 1999 р. подав офіційне тлумачення положення Конституції України щодо сфер засто­ сування державної української мови як обов’язкової в органах законодавчої, виконав­чої та судової влади, в інших державних органах, у збройних силах, у державних навчальних закладах. Володіння українською мовою є однією з обов’язкових умов для
заміщення посад у державних органах.
Мовне питання використовується у розрахунках політичних сил України, які
виходять із власних інтересів і активізуються під час виборчих кампаній. Загалом же спостерігається поступове виправлення мовної ситуації в країні на користь україн­ської мови, що засвідчує незворотність цих процесів (Із журналу «Мовознавство»).

МОВНІ ОБОВ’ЯЗКИ ГРОМАДЯН 
1. Мова — запорука iснування народу. Захищаючи рiдну мову, ти захищаєш свiй народ, його гiднiсть, його право на iснування, право на майбутнє. Не ухиляйся вiд цiєї боротьби! 
2. Захист рiдної мови — найприроднiший i найпростiший, найлегший i водночас найнеобхiдніший спосiб нацiонального самоутвердження i дiяльностi в iм’я народу. Маєш нагоду бути борцем за свiй народ — будь ним! 
3. Володiння рiдною мовою — не заслуга, а обов’язок патрiотів. «Вони (українці) повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною» (М. Драгоманов). 
4. Розмовляй рiдною мовою — своєю i свого народу: скрiзь, де її розумiють, з усiма, хто її розумiє. Не поступайся своїми мовними правами заради вигоди, привiлеїв, лукавої похвали — це зрада свого народу. 
5. Ставлення до рiдної мови має бути таким, як до рiдної матерi: її люблять не за якiсь принади чи вигоди, а за те, що вона — мати. 
6. Сiм’я — первинна клiтина нацiї. Щоб вона не омертвiла i не вiдпала вiд нацiонального органiзму, її має живити культ рiдної мови. Тому розмовляй у сiм’ї мовою своєї нацiї. Не вмiєш — учись. Прищеплюй дiтям ставлення до мови як до святинi, найдорожчого скарбу. 
7. Допомагай кожному, хто хоче вивчити українську мову. 
8. Нiколи не зупиняйся у вивченнi рiдної мови. «Усi головнi європейськi мови можна вивчити за шiсть рокiв, свою ж рiдну треба вчити цiле життя» (Вольтер). 
9. У твоїй хатi завжди мають бути українськi книжки, журнали, газети. Не забудь i про дитячi видання. Хай звучить у твоїй хатi українське слово з теле- i радiоприймачiв. 
10. Пiдтримуй усi починання окремих осiб i громадськостi, спрямованi на утвердження українськоi мови. 
11. Не будь байдужим до найменших виявiв обмежень чи зневаги української мови. Стався до iнших мов так, як би ти хотiв, щоб ставились до твоєї рiдної мови. 
12. Подбай, щоб у мiсцi твоєї працi (навчання) обов’язково був створений осередок Товариства «Просвiта». 
13. Бережи своє iм’я та iмена своїх близьких вiд лакейських деформацiй за чужомовним зразком. Пестлива форма власних iмен, особливо дитячих, не повинна виходити за межi української мови, нацiональної традицiї. 
14. Пам’ятай: найкращi вчителi мови для дiтей — це мати i батько. 
15. У наш час доволi поширенi змiшанi шлюби. Цiлком природно, що в таких сiм’ях виникає проблема вибору мови. В iдеалi тут повиннi звучати обидвi мови, однак не в якомусь змiшаному виглядi, а кожна — у своєму лiтературному варiантi. 
16. Батьки в таких сiм’ях повиннi використовувати обидвi мови не просто для спiлкування, а як засiб залучення своїх дiтей до багатств духовної культури обох народiв. 
17. Незнання рiдної мови не звiльняє тебе вiд обов’язку i не позбавляє права боротися за неї, за те, щоб твої дiти i внуки мали можливiсть знати i користуватися мовою свого народу. 
18. Вивчай iншi мови. Це дасть можливiсть не тiльки оволодiти ключами до скарбниць духовностi iнших народiв, але й об’єктивно оцiнити свою мову, її сильнi та слабкi сторони. «Хто не знає чужих мов, той нiчого не вiдає про свою власну» (Й. В. Гете). Знання чужих мов пробуджує бажання працювати для утвердження i розвитку рiдної мови, сприяти тому, щоб вона посіла гiдне мiсце серед авторитетних мов свiту. 
19. Якщо ти українець i живеш поза Україною, не дай використати себе для денацiоналiзацiї народу, серед якого перебуваєш, а тим бiльше — для боротьби з його намаганням утвердитись на шляху самостiйного розвитку. 
20. Нашому поколiнню випало складне i вiдповiдальне завдання — вiдродження української мови, державностi, нацiї. За нас цього нiхто не зробить. Це наш iсторичний обов’язок, виправдання нашого перебування на цьому свiтi. Не перекладаймо цього тягаря на плечi своїх нащадкiв, бо може бути запiзно. Дiймо. В iм’я нашого народу, в iм’я найвищих iдеалiв людства — свободи i справедливостi.